Добавлено (12.03.2008, 16:56)
---------------------------------------------
Його біографія дуже цікава,його життя було важким,
мені про нього багато розказували..Прохання:не полінуйтесь прочитати це!!!

Костянтин Кирилович Петер (*1893)- боєць УПА.

Костянтин Кирилович Петер народився 1893 року в селі Пилипи Борівські Тульчинського району Вінницької області. Батько Петера — Кирило походив з німецької родини. Мати Дарія Плакида була козацького роду з с. Звенигородки, Черкаської обл.

Молодий Петер успадкував від батька самодисципліну, працьовитість. У батьківському домі була велика бібліотека, у якій малий Костя рано познайомився з «Кобзарем» Шевченка.

Після сільської школи Костянтин два роки навчався у Вінницькій духовній семінарії. Та сан священика не приваблював його — після другого курсу перейшов до учительської семінарії, де познайомився з С. Петлюрою. Після закінчення семінарії учителював в с. Дзигівка на Жмеринщині. Костянтин Петер — учасник Першої світової війни, поручник царської армії, радо підтримав Акт проголошення Української Народної Республіки. Після створення української армії приходить під командування С. Петлюри. Деякий час працює при штабі Головного Отамана, опісля — в діючій армії в чині сотника.

В одному з боїв під Вапняркою на Вінниччині сотник Петер був важко ранений, ледь вижив. У шпиталі познайомився з галичанином поручником Січових Стрільців Миколою Луцьким. Ця дружба поєднала їх на все життя.

21 листопада 1920 року залишки здесяткованої тифом та виснажливими боями української армії перейшли на територію Польщі. Сотник Петер як представник штабу Симона Петлюри разом з українською делегацією виїхав у Варшаву для обговорення умов розміщення військ УНР на території Польщі. Але підступно був інтернований і відправлений до концентраційного табору в Тернополі. А в рідному селі більшовики розстріляли батька — Кирила Петера. Після звільнення з табору сотник Петер оселяється в селі Грабовець Богородчанського району, одружується з сестрою дружини Миколи Луцького Михайлиною Волинською. Веде серед населення культурно-просвітницьку роботу. Організовує в селі читальню «Просвіти», драмгурток, хор. Вчителює в сільській школі. Біля власної хати на хуторі «Копачівка» посадив великий сад.

У цей час в Галичині посилилася підпільна боротьба проти польських окупантів. Петер, підтримуючи контакт з колишніми старшинами української армії, також включається в цю боротьбу. Його активна праця в селі, зв'язки з різними діячами не подобаються польській владі. Йому погрожують висланням за Збруч. Примушують щомісяця зголошуватися в поліцію. Становище ускладнюється тим, що Петер не має польського підданства. Його звільняють з роботи і примушують виїхати в Шлеськ.

Через деякий час, виконуючи завдання ОУН, Петер повертається в Галичину, переходить на нелегальне становище. З перших днів німецької окупації полковник Глушко, на теренах Станіславівської області, організовує відділи поліції. Скориставшись з німецького походження Петера, призначає його комендантом української поліції спочатку в Богородчанах, а потім у Тисьмениці.

З перших днів на посаді коменданта поліції Богородчан Петер зав'язує контакт з ОУН та передає в підпілля велику кількість трофейної зброї. В кінці 1941 року виникла загроза арешту Петера німцями. Полковник Глушко переводить його спочатку в Надвірну, а опісля в Тисьменицю. В 1942 році гестапо таки арештовує Петера. На слідстві ординарець дає свідчення про передачу зброї і кожухів партизанам. У той час в Карпатах з'явилися більшовицькі партизани, і свідок вказує на них. Із Станіславівської тюрми німці перевозять Петера у Львів. Відбувся суд. Петеру загрожував розстріл. Друзі зібрали кошти і найняли впливового адвоката-фольксдойча Бемка, який уміло повів справу. У Петера збереглася довідка, що він у 1920 році був поранений у бою з більшовиками під Вапняркою. Судили судді-австріяки, які врахували цю довідку. А також адвокат довів абсурдність показань свідка, адже, воюючи замолоду з більшовиками зі зброєю в руках, К. Петер не міг допомагати ковпаківцям. Допомогли також свідчення начальника польової жандармерії, теж австріяка, який симпатизував українцям, про те, що зброю Петер здав йому. Суд виправдав Петера.

Петера звільняють, але з умовою, що повинен служити в дивізії «Галичина». Петер дає згоду, але, звільнившись переходить на нелегальне становище і відходить у Чорний ліс, узявши псевдо сотник «Сокіл».

Восени 1943 року в с. Старий Угринів Калуського району Проводом ОУН організовано вишкіл розвідників Служби Безпеки УПА. На вишкіл прибули підпільники з Львівщини, Волині, Житомирщини. З Волині прибув невеликий відділ української поліції, який після конфлікту з німецькою управою, перейшов зі зброєю в підпілля.

Одним з викладачів вишколу був сотник «Сокіл». Учасники вишколу з повагою ставилися до цього вже не молодого вояка. Після вишколу відбулося розприділення вишкільників по теренах України. Сотник «Сокіл» за розпорядженням Головного Штабу очолив військову розвідку IV Воєнної Округи «Говерля».

В останній день вишколу сотник «Сокіл» викликав до себе учасників вишколу Карпатського краю. Підпільнику Шраму було доручено організувати розвідчу мережу в Станіславівській окрузі. Підпільниці «Марті» (Стефа Процак) наказано перейти в розпорядження сотника, але також зголоситися до провідника Роберта для додаткових розпоряджень. Опісля перед всією групою «Сокіл» поставив свої вимоги: дисципліна, відповідальність за доручені завдання, суворе дотримання правил конспірації.

До кінця 1944 року сотник «Сокіл» приділяв багато уваги створенню військової розвідки в Станіславівській, Коломийській та Чернівецькій округах. Були організовані відділи розвідників при сотнях УПА, а також розвідувальна сітка на теренах Карпатського краю. За жорстокими буднями підпільника не забував сотник «Сокіл» і за сім'ю, яка мешкала на хуторі «Копачівка» біля села Грабівця. Підросли вже донька і син. І їм потрібна була батьківська ласка. Та й красень сад кликав до себе, щоби ним помилуватися. Із спогадів підпільниці «Марти»: «Одного разу в осені 1944 року ми з другом Шрамом зайшли на хутір до сотника „Сокола“ для одержання деяких доручень. Він радо нас зустрів. Повів ділову розмову, а опісля запросив у сад, де його дружина приготовила нам обід. І тут ми побачили справжнє диво: яблуні, груші були вкриті великими запашними плодами.

Побачивши, що ми з захопленням оглядаємо його сад, сотник „Сокіл“ почав розповідати про те, яка тут була земля раніше, і як він під кожний саджанець носив з далеких околиць чорнозем. З великою тугою згадував про землю і сади Вінничини. Ми з приємністю спостерігали, як ця мужня, вже не молода людина з любов'ю розповідає, як створював сад, як почуває себе щасливим, коли має змогу навідатися в свій дім, у свій сад».

Улітку 1944 року фронт просунувся на захід. На терені Галичини залишилися загони НКВС. Зразу після відходу фронту вони не проявляли активності, але відчувалося, що це затишшя перед бурею.

За 1944 рік у лісах Прикарпаття сформувалися відділи УПА. В поодиноких боях з більшовиками були ранені стрільці. Виникла потреба створити підпільні шпиталики. А оскільки на Галичині діяв Український Червоний Хрест, то в селах було організовано вишколи медсестер. Щоби захистити підпілля від несподіваних наскоків більшовиків, справно діяла розвідувальна сітка, якою далі керував сотник «Сокіл». З перших днів 1945 року більшовики стягнули на Прикарпаття великі сили військ НКВС. Проводилися обшуки, арешти, розстріли. Ранених, які раніше перебували в селах під опікою селян, довелося забрати в ліс, що ускладнювало пересування відділів УПА. І тут у нагоді ставала розвідка, яка збирала відомості про пересування ворога, його кількість і передавала у відділи УПА. Переборюючи всі труднощі повстанського життя, сотник «Сокіл» організовував зустрічі з розвідниками в різних районах Карпатського краю. З дуже великою увагою ставився до потреб розвідників, дбав про їхній зовнішній вигляд, про озброєння, але був дуже вимогливим до них.

В кінці 1947 року дружину сотника «Сокола» — Михайлину, доньку Ліду і зятя Василя вивезли в Казахстан, а 17-літній син Зеновій зумів втекти. Добравшись до батька в Чорний ліс, прибрав собі псевдо «Тиміш» (в родині Петерів плекалася повага до Б.Хмельницького) і залишився в охороні батька. Два роки батько з сином пліч-о-пліч воювали з ворогом.

Важкі часи настали для повстанців. Гинули молоді, здорові хлопці, які мріяли про волю України, які хотіли вільними жити на своїй землі. Іноді серед молодих повстанців закрадалася зневіра: «Чи не даремно ллється кров, гинуть молоді воїни?» І відповідав їм сотник «Сокіл»: «Той, хто взявся вибороти волю для України, падати духом не має права. Боротьба вимагає жертв. Ми виборемо, обов'язково виборемо волю. Хоч синам, як не собі». Боротьба з ворогом хитрим і підступним вимагала великої відповідальності за доручене діло. Вимагала мужності, дисциплінованості й обережності. В грудні 1949 року, повертаючись в район села Зелена Надвірнянського району, сотник «Сокіл» почув постріли. Це над присілком села Зелена — Максимцем ішов бій. Знаючи, якою зброєю користувався «Тиміш», сотник зрозумів, що більшовики напали на криївку, в якій перебував його син і ще двоє стрільців. Між горою, на якій стояв сотник «Сокіл» і горою, на якій ішов бій, лежало глибоке провалля — допомогти синові не було змоги. Важко пережив «Сокіл» втрату сина.

В 1950 році більшовики через своїх агентів почали інтенсивно розшукувати «Сокола». Та в ті грізні для УПА і підпільників часи сільське населення, не зважаючи на репресії, як могло допомагало повстанцям. Енкаведисти лютували, розшукуючи Петера, але він був невловимий: несподівано з'являвся то під Богородчанами, то під Свалявою і знову зникав у Чорному лісі.

Все менше залишалося воїнів в його охороні. Десь біля Дзвиняча, виконуючи чергове завдання, загинули відважні брати Костюки. Загинув окружний розвідки Шрам.

Підпільникам і воїнам УПА з кожним днем ставало все важче вижити. Ще літом ліс захищав від небезпеки. Узимку загони озброєних і тепло вдягнених енкаведистів прочісували кожний метр поля і лісу в пошуках криївок. На той час вже загинули члени Крайового Проводу: «Роберт», «Митар», «Марко», «Боєслав» (Гомін), загинув командир IV ВО «Говерля» «Грім», командири УПА: «Скуба», «Різун», «Козак». Поріділи відділи УПА і підпілля.

Та населення не здавалося і, як могло, допомагало повстанцям. Добрих людей зустрів сотник «Сокіл» і в селі Грабовець. Узимку 1952 року Марія Кваснюк зробила в своїй хаті схованку для «Сокола». Тієї зими допомогли йому селяни Гандзюк і Глинський. А Михайло Ковтун за допомогу сотникові був засуджений на 25 літ тюрми.

У важку зиму 1952-53 рр. писав сотник «Сокіл» до дружини в Караганду:

"Мої Дорогі! Коли дійде цей лист до Вас — не знаю, але все-таки з далеких та рідних сторін здоровлю Вас словами: Христос Родився!… Перегорніть листочки, перегляньте минуле наше життя, і коли засяє зірка, згадайте нашу родину в рідному гнізді. В Святий Вечір залишіть два місця для нас… Духом я буду з Вами. Бо кому оповім свою печаль і свій біль.

Чи зрозуміє хтось зболену, самітню душу? Болить до безтями душа і тіло. Я не живу, а тільки існую. Чи діждусь того щасливого дня, коли побачуся з Вами? Це для мене святая святих. Писати немає сили, але зате думки мої летять до Вас у чужий край. Зрозумійте мене і відчуйте — буду Вам вдячний. Припускаю, що бідуєте… Але я тепер бідую гірше від Вас. Я тяжко хворий… Голод і холод — це мої вірні друзі, вони мене ніколи не залишають. Простіть і не нарікайте на мене. Пам'ятайте, що я духом з Вами. Цілую Вас щиро, Ваш К…

Надходили Великодні Свята 1953 року. Сотник «Сокіл», втративши всіх близьких йому людей, хворий, знову прийшов до села, де колись жила його родина, де виросли його діти, до селян, яких любив і яким вірив. Та на присілку «Копачівка» неподалік його оселі чекали на нього енкаведисти. Оточили. Думали взяти живим. Кричали: «Петер сдайся! Сохранім тебе жизнь!»

Та вояк знав — ворог не пощадить. І коли енкаведисти підійшли ближче, випустив в них чергу з автомата, а останньою кулею обірвав своє життя. І зросила кров мужнього сина України землю Прикарпаття… Свідком цих трагічних подій залишилася стара липа…

Минули роки… Дружину Костянтина Петера похоронили в Казахстані. В рідне село повернулася донька Ліда з чоловіком і дітьми. Рідної оселі вже не було: її раніше розібрали і перевезли в колгосп. Але сад за ці роки розрісся. Цвіли вишні, а суниці густим килимом вкрили землю. Попросили голову колгоспу дозволу в батьківському саду збудувати малу хатину. Та голова колгоспу у відповідь післав трактористів, і ті викорчували сад. Не пожаліли своїх селян, які, йдучи в ліс за грибами обов'язково повертали в сад Петера підкріпитися соковитими плодами. Боялися нелюди саду, посадженого руками Героя… В 1991 році колишня підпільниця «Марта» вдруге побувала на місці оселі свого командира. Та побачила лиш голе поле, поросле бур'яном. Зустріла місцеву жінку, запитала про родину Петерів, про сад. Жінка перелякано оглядаючись, відповіла, що бандитське кубло знищено, що Петер був бандитом. І стало боляче і соромно за те безпам'ятство, за ту зневагу до вояків УПА.

«Марта» розшукала доньку сотника «Сокола» п. Ліду, яка в той час вже була важко хвора. І обіцяла, що допоможе повернути добре ім'я її батька. У червні 1992 року через газету «Новий Час» «Марта» нагадала селянам села Грабівця про людину, яка, помінявши чорноземи Вінниччини на скелясті ґрунти Прикарпаття, в час польської окупації організувала в селі Грабовець читальню «Просвіти», сільський хор, навчала їхніх дітей любити свою землю, любити Україну. Виростила сад.

На місці загибелі сотника «Сокола» і на місці оселі нарешті встановлено і освячено хрести. На освячені були присутні: донька Ліда, зять, внуки і правнуки майора УПА Костянтина Петера — сотника «Сокола». Навесні 2001 року на засіданні Івано-Франківської обласної Управи ВЛУЖ, (голова Стефанія Костюк-Процак), на якому була присутня онука Костянтина Петера п. Надія Кардаш, обговорювалося питання про відродження саду та проведення відповідної роботи з відновлення доброго імені командира розвідки УПА IV ВО «Говерля» сотника «Сокола» — майора УПА Костянтина Петера. Ця пропозиція п. С. Костюк була прийнята. 29 вересня 2001 року в селі Грабовець відкрито сільський музей. Того ж дня Івано-Франківською обласною Управою ВЛУЖ за допомогою агрофірми «Стецівська» Снятинського р-ну, яка виділила 270 яблунь, та Прикарпатського військово-спортивного ліцею з м. Богородчан закладено сад. Опісля за участю священиків місцевої громади, Братства УПА і голови Богородчанського РДА сад освячено.

За два роки сад підріс. Навесні 2003 року на засіданні обласної Управи ВЛУЖ членкині вирішили, що цей сад потребує догляду на державному рівні. Голова обласної Управи ВЛУЖ п. С. Костюк і її заступниця п. М. Ільків звернулися до голови Івано-Франківської ОДА п. М. Вишиванюка з пропозицією в «Саду пам'яті» майора УПА Костянтина Петера встановити пам'ятний знак і збудувати каплицю. А також цей меморіальний комплекс включити в туристичне кільце Прикарпаття. На що отримали згоду.

За літо 2003 року Богородчанським РДА збудовано каплицю, упорядковано сад і під'їзну дорогу, а скульптор В. Вільшук — лауреат Шевченківської премії виготовив з граніту пам'ятний знак.

14 жовтня 2003 року на свято Покрови на місці оселі сл.п.май. УПА Костянтина Петера — командира розвідки УПА IV ВО «Говерля» сотника «Сокола» в «Саду пам'яті» відбулося освячення каплиці і пам'ятного знаку.
(с.Грабівці)

Помилилися вороги, думаючи, що знищивши родину Петерів, оселю, сад знищать пам'ять про ті далекі героїчні дні.

Пам'ять про звитяжні бої Української Повстанської Армії і її вірних помічників вічно житиме в пам'яті народу.

Добавлено (12.03.2008, 19:05)
---------------------------------------------
Також у Петера був син, який загинув ше в молодості..